НАДОРГАНІЗМОВІ РІВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЯ. СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ

Основні середовища існування організмів

Середовища існування — усі умови живої та неживої природи, у яких існують організми і які прямо чи опосередковано впливають на стан, розвиток і розмноження як окремих особин, так і популяцій, обумовлюючи відповідну їх реакцію.

Середовище існування є складовою частиною біогеоценозу й охоплює екологічні чинники: абіотичні, біотичні, антропогенний. Фактори середовища впливають на організм комплексно, спричиняючи в ньому відповідні реакції.

Живі організми Землі населяють 4 основні середовища існування: наземно-повітряне, водне, ґрунт, а також організми інших істот.

Для природи характерна мінливість умов середовища. Проте кожний вид пристосувався до комплексу екологічних чинників і амплітуди їх змін з подальшим спадковим закріпленням цих пристосувань.

Адаптації — пристосування організмів до умов середовища. Але доцільність екологічних адаптацій є поняттям відносним, бо такі адаптації оптимально виявляються лише за певних умов і значно обмежують або роблять неможливим існування організму за інших обставин.

Наземно-повітряне середовище

Серед абіотичних чинників наземно-повітряного середовища провідна роль належить освітленості, температурі, вологості й газовому складу атмосфери.

Освітленість. Сонячне випромінювання — основне джерело енергії для всіх процесів, що відбуваються на Землі. Світло як джерело фотосинтезу має фундаментальне екологічне значення — забезпечує орієнтацію живих організмів у просторі. Біологічна дія світла на рослини зумовлена його спектральним складом, інтенсивністю, добовою і сезонною періодичністю.

Щодо впливу світла рослин поділяють на 3 групи: світлолюбні (сосна, береза, вишня); тіньовитривалі (ялина, граб, липа, черемха); тіньолюбні (смерека, плаун булавоподібний, копитняк). Тварин — на 2 групи: денні — активні у світлу частину доби (більшість тварин); нічні — активні вночі (лемури, кажани, сови).

Тварини, які живуть без світла, мають редуковані органи зору (кріт, сліпак), або ці органи можуть взагалі втрачатись (дощовий черв’як, протей).

Температура. Усі хімічні процеси, що відбуваються в організмі, залежать від температури — зовнішньої і внутрішньої. Температура обмежує поширення тварин і визначає рівень їхньої активності. Залежність фізіологічних процесів від температури довкілля у холоднокровних тварин вища, ніж у теплокровних.

Температура середовища існування змінюється протягом доби та сезону й залежить від широти місцевості та експозиції схилу.

Діапазон температур на Землі значно ширший від меж, у яких можливе життя: у повітрі — від -70 до +85 °С, у відкритому океані — від -3,3 до +30 °С.

Процеси життєдіяльності організмів можливі за температури 0 ... +40 °С, але оптимальне значення температури для більшості організмів — від +10 до +30 °С.

Температурний оптимум, верхня і нижня межі температурної витривалості залежать від виду:

• молюски в гарячих джерелах витримують до +53 °С, личинки деяких мух — до +60 °С, ціанобактерії та бактерії живуть при +90 °С;

• лялечки метелика кропив’янки не гинуть за температури -25 °С, а лялечки одного з видів короїдів витримують до -53 °С;

• спори деяких бактерій, цисти найпростіших, яйця круглих червів, насіння і пилок рослин після зневоднення не втрачають життєздатності за температури, близької до абсолютного нуля (-273 °С).

Однією з форм пристосування організмів до несприятливих температурних умов є анабіоз— стан організму, за якого життєві процеси уповільнюються або тимчасово припиняються (після втрати до 75 % води). Зі стану анабіозу організми виходять, коли настають сприятливі умови і життєві процеси поновлюються.

Щодо впливу температури виділяють 2 групи живих організмів: теплолюбні й холодостійкі.

Теплолюбні рослини — рослини субтропічної і тропічної зон; з культурних рослин — бавовник, рис, кавун, диня тощо.

Холодостійкі рослини — мешканці тундри, високогір’їв; з культурних рослин— озимі зернові культури (пшениця, жито, трітікале), багаторічні трави. Пристосованість таких рослин до існування в умовах низьких температур — накопичення цукрів, які знижують точку замерзання цитоплазми.

До холодостійких тварин належать тварини Півночі, більшість членистоногих. Наявність у гемолімфі членистоногих гліцерину знижує точку замерзання тканинної рідини.

Теплолюбні види тварин живуть за високих температур (до +80 °С, іноді вище). Це тварини субтропічної і тропічної зон, членистоногі гарячих джерел тощо.

Залежно від рівня теплопродукції, тварин поділяють на холоднокровних й теплокровних. До холоднокровних тварин належать безхребетні, риби, земноводні і плазуни; до теплокровних — птахи і ссавці.

Температура тіла холоднокровних тварин близька до температури навколишнього середовища. У разі підвищення температури довкілля в них прискорюються фізіологічні процеси, розвиток личинок. Робота м’язів підвищує теплопродукцію (у польоті комахи нагріваються на 12 °С). У суспільних комах є суспільна терморегуляція (10 тис. бджіл у вулику виробляють енергію, достатню для його нагрівання до +35 °С).

Теплокровність забезпечує незалежність від температури навколишнього середовища завдяки більш досконалим термоізоляції і терморегуляції. Терморегуляційну функцію в теплокровних тварин виконує густий волосяний чи пір’яний покрив або жировий прошарок (у китів — понад 50 см).

Терморегуляція — сукупність фізіологічних процесів, які підтримують температуру тіла на сталому рівні: у птахів — 40-42 °С, у яйцекладних ссавців — від 24 до 34 °С, у плацентарних — близько 37 °С. Розрізняють фізичну терморегуляцію— регулювання тепловіддачі положенням волосяного чи пір’яного покриву, зміною діаметра капілярів шкіри, потовиділенням і диханням, та хімічну — здатність тварин виробляти теплоту скорочуванням м’язів унаслідок зміни інтенсивності окиснювальних процесів.

Вологість. Вода забезпечує біохімічні процеси і входить до складу тіла всіх живих організмів.

З екологічної точки зору вода є лімітуючим фактором у наземних екосистемах, де її кількість значно коливається.

Щодо води рослин поділяють на групи: гідрофіти — водні рослини, прикріплені до ґрунту й занурені у воду цілком або нижньою частиною (кушир, елодея, латаття); гігрофіти — рослини, які живуть в умовах надмірного зволоження (рогіз, очерет, стрілолист); мезофіти — рослини умов середньої зволоженості ґрунту (дерев’янисті, трав’янисті й польові культури лісостепової і степової зон); ксерофіти — рослини посушливих місцевостей (саксаул, верблюжа колючка, кактус).

Пристосування вищих рослин до посушливих місцезростань:

• короткий весняний вегетаційний період (рослини-ефемери);

• розвиток глибокої кореневої системи (верблюжа колючка) або сильне її розгалуження у поверхневих шарах ґрунту (кактус);

• накопичення значних запасів води у стеблі (кактус) або листках (агава, алое);

• втрата листками асиміляційної здатності, перетворення їх на колючки (кактус); листки вузькі, шорсткі, що скручуються в трубочку, ховаючи продихи (ковила).

Тварини отримують вологу трьома шляхами: під час пиття, з їжею та в результаті розщеплення органічних сполук (переважно жирів). Тварин щодо води поділяють на групи:

• гігрофіли — вологолюбні (мокриці, земноводні);

• мезофіли — посуховитривалі (більшість тварин);

• ксерофіт — сухолюбні (павукоподібні, пустельні комахи, плазуни);

• ермофіли — теплолюбні (личинки двокрилих комах, плазуни).

Пристосування тварин до посухи:

• отримують воду з їжі (комахи, плазуни, гризуни);

• здатні долати значні відстані до водопою за рахунок швидкого довготривалого бігу (антилопи, сайгаки);

• використання води жирового походження (верблюди, гризуни);

• ведуть нічний спосіб життя;

• мала водопроникність шкіри;

• у період тривалої посухи можуть впадати в діапаузу — тимчасовий фізіологічний спокій, коли притупляється ріст, розвиток і знижується рівень обміну речовин.

Газовий склад повітря. Нижні шари атмосфери містять газоподібні компоненти: кисень (21 %), вуглекислий газ (0,03 %) і азот (78 %). Газовий склад атмосфери впливає на життєдіяльність організмів, та основне значення має кількість у повітрі кисню та вуглекислого газу.

Організми, здатні жити і розвиватись без вільного кисню, отримують необхідну їм енергію за допомогою анаеробного дихання — безкисневого розщеплення органічних сполук. У разі повної відсутності кисню організм забезпечує енергією процес гліколізу.

Вуглекислий газ для рослин є джерелом Карбону. Підвищення його концентрації в повітрі посилює інтенсивність фотосинтезу, але гальмує процес дихання. Загальнокліматичне значення вуглекислого газу полягає в тому, що він є своєрідним термостатом планети — пропускає основний потік сонячної радіації, але затримує відбите від ґрунту теплове випромінювання (тепличний ефект).

Водне середовище існування

Гідробіонти — організми, що живуть у воді, адаптуються як до існування у водному середовищі взагалі, так і до певного типу водойм чи зони Світового океану.

Залежно від зони заселення, виділяють такі екологічні групи гідробіонтів: планктон, нектон, бентос, пери- фітон і нейстон.

Планктон — сукупність організмів, які населяють товщу води й пасивно переносяться течією на значні відстані (бактерії, ціанобактерії, водорості, радіолярії, медузи, дрібні рачки, личинки кісткових риб). Пристосовані до плавучості, мають значення в живленні морських тварин і процесах самоочищення води.

Нектон — сукупність водних організмів, пристосованих до активного плавання на значні відстані у відкритих частинах водойм і протистояння течіям (китоподібні, ластоногі, риби, головоногі молюски). Усі вони мають обтічну форму тіла.

Бентос — сукупність організмів, що населяють дно водойм або мешкають у товщі ґрунту водойм (ціанобактерії, деякі водорості, форамініфери, поліпи, круглі та багатощетинкові черви, деякі види молюсків і ракоподібних, голкошкірі, придонні риби — скати, бички, камбала).

Перифітон — організми, які утворюють нарости на різних предметах у товщі води (деякі водорості, наприклад улотрикс, деякі молюски, вусоногі ракоподібні).

Нейстон — організми, які населяють поверхню води, використовуючи як опору силу натягу водної плівки (клопи-водомірки).

Гідробіонти різних зон Світового океану адаптовані до припливів та відпливів, а в прісних водоймах — до швидкої течії річок (форель, личинки мошок).

Поширення гідробіонтів обмежується солоністю води (як правило, вони уникають ділянок із солоністю води, вищою за океанічну (34-35 ‰)).

Більшість гідробіонтів адаптована до існування на певних глибинах, і лише деякі з них можуть перебувати на різних глибинах (черви палоло та голкошкірі) чи на глибоководді (латимерія).

Деякі морські глибоководні організми здатні виробляти світло за рахунок окиснення ліпідів (явище люмінесценції) — кишковопорожнинні, ракоподібні, молюски, риби.

Гідробіонти прісних водойм виводять надлишки води з організму, а мешканці солоних водойм мають пристосування, що запобігають виходу води назовні.

Гідробіонти адаптуються до періодичного пересихання водойм і перенесення посушливого періоду:

• медузи під час відпливів мігрують у море;

• кільчасті черви і вусоногі раки ховаються в пісок, молюски — у черепашки;

• найпростіші переносять посушливий період у стадії цист або спор;

• війчасті й малощетинкові черви, дводишна риба-лусковик на період посухи закопуються у мул, пісок.

Ґрунт — особливе середовище існування живих організмів

Ґрунт — верхній родючий шар земної кори, придатний для життя рослин, прокаріотів, грибів і ґрунтової фауни, що утворився в результаті спільного впливу клімату, материнської породи, живих організмів (рослин і тварин) і часу, а на окультурених територіях — і діяльності людини.

За екологічними характеристиками ґрунт має низку спільних рис з наземно-повітряним і водним середовищами існування.

Найбільш характерною особливістю ґрунту є його родючість — здатність забезпечувати рослин і ґрунтову фауну елементами живлення, водою, повітрям і теплом.

Характерні риси ґрунту як середовища існування:

• механічний склад ґрунту утворюють структурні агрегати — грудочки, стійкі проти розмивання;

• наявність системи порожнин між агрегатами, заповнених водою або повітрям;

• значні запаси органічних речовин;

• порівняно невелика амплітуда добових і річних коливань температур (глибше 2 м сезонні коливання температури майже не відчутні).

Тому різноманітні організми, які живуть у ґрунті, легше переживають посушливий період; органічні речовини створюють кормову базу для них; у період низьких або підвищених температур вони можуть мігрувати в підґрунтовий шар землі.

Шар підстилки, розміщений над ґрунтом, формується переважно за рахунок рослинного опаду, решток рослин і тварин. Мешканці ґрунту (бактерії, гриби, водорості, тварини) переробляють органічні рештки підстилки в подрібнену органіку — детрит, що перемішується з мінеральними речовинами й утворює гумус.

Порівняно з наземно-повітряним, ґрунт — більш стабільне середовище існування різних організмів: ґрунтові тварини завдяки вертикальній міграції забезпечуються необхідними умовами існування; завдяки наявності вологи умови існування дрібних організмів у ґрунті наближаються до подібних у водоймах.

Мешканці ґрунту:

• рослини і ґрунт перебувають у постійному взаємозв’язку. У ґрунті існує ярусність і конкуренція кореневих систем; щорічно тут залишаються відмерлі підземні частини рослин. Повільно розкладаючись, вони поповнюють запаси гумусу;

• ґрунтові водорості (зелені, жовто-зелені й діатомові) живуть як на поверхні ґрунту, так і в його товщі. Вони сприяють утворенню та накопиченню органічних речовин, покращують аерацію ґрунту, впливають на його структуру;

• ґрунтові бактерії— мікроскопічні організми, яких надзвичайно багато в ґрунтах навколо кореневої системи рослин і більшість з яких живе у верхньому шарі ґрунту. Родючість і окультурення ґрунту, перш за все пов’язані з діяльністю бактерій (азотфіксуючі — збагачують ґрунт Нітрогеном; нітрифікуючі — розщеплюють амоніак до нітратів; денітрифікуючі — відновлюють нітрати і нітрити до молекулярного азоту; сапрофітні — розщеплюють органічні рештки відмерлих рослин і тварин);

• ґрунтові гриби також розщеплюють відмерлі рештки тварин і рослин до мінеральних речовин, сприяють ґрунтотворному процесу;

• ґрунтова фауна — сукупність тварин, які живуть у ґрунті: найпростіші (амеби, джгутикові, інфузорії), черви (круглі, кільчасті), членистоногі (багатоніжки, ракоподібні, павукоподібні, комахи), черевоногі молюски, хребетні тварини (земноводні, плазуни, ссавці).

Постійні мешканці ґрунту: круглі черви та дощові черв’яки, деякі багатоніжки, комахи, кліщі, кроти, сліпаки; оселяються у ґрунті протягом більшої частини свого життєвого циклу личинки жуків (хрущів, коваликів); перебувають лише під час несприятливого періоду деякі комахи, земноводні, лускаті плазуни.

Адаптації тварин до пересування в ґрунті:

• найпростіші, круглі черви, кліщі пересуваються за допомогою води в шпарках між ґрунтовими часточками;

• дощові черв’яки — за допомогою скорочення м’язів;

• круглі та кільчасті черви, кліщі, личинки комах — за допомогою вертикальних міграцій;

• вовчки, жуки, кроти — за допомогою риючих кінцівок;

• сліпаки — за допомогою рухів голови.

Адаптації тварин до низького вмісту в ґрунті кисню:

• вбирання його крізь тоненькі покриви (дощові черв’яки);

• перебування в пухирцях повітря в товщі води (дрібні тварини);

• вертикальні міграції (круглі та кільчасті черви, кліщі, личинки комах).

Організм живих істот як особливе середовище існування

У природі часто одні організми використовують інші як середовище існування і місце розмноження.

Організм є особливим середовищем існування для інших живих організмів. Він відрізняється від попередніх середовищ своїми властивостями, тому що екологічні чинники впливають лише на ті організми, які живуть на поверхні інших істот, а на ті, що живуть усередині організму хазяїна, діють лише через його організм.

Симбіозом називають форми тривалого співіснування різних видів, які ґрунтуються на трофічних (симбіонт живиться організмом хазяїна, залишками його їжі або продуктами життєдіяльності) або просторових взаємозв’язках (один організм оселяється всередині або на поверхні тіла іншого, чи симбіонти спільно використовують певне місце існування).

Симбіоз може бути: облігатний (обов’язковий) — коли принаймні один вид не може існувати без іншого (терміти і джгутиконосці, що живуть у їхньому кишковому тракті; гриби, які входять до складу лишайників; стьожкові черви — паразити кишечника хребетних тварин тощо); факультативний (необов’язковий) — кожний із двох видів може існувати самостійно (рак-самітник і актинія); паразитичний — один вид організмів тривалий час використовує інший вид як джерело живлення та середовище існування (плоскі й круглі черви в організмах хребетних).

Типи симбіозу

Мутуалізм — одна з форм співжиття організмів різних видів, коли кожен з організмів, що живуть разом, приносить іншому певну користь. Наприклад, одноклітинні джгутикові в кишечнику термітів і тарганів: джгутикові розщеплюють целюлозу, а комахи забезпечують їх їжею і захищають від несприятливих умов. Актинія використовує рака-самітника як засіб пересування і харчується залишками його їжі; у свою чергу, вона забезпечує раку маскування і надійний захист у вигляді жалких клітин. Бульбочкові бактерії зв’язують атмосферний азот і забезпечують ним бобові рослини, а від рослин одержують необхідні органічні речовини. У лишайнику гриб постачає клітинам водорості воду та мінеральні солі, а водорість забезпечує гриб синтезованими нею органічними сполуками.

Коменсалізм — особлива форма взаємовідносин між двома видами тварин, коли один з них (коменсал) користується якимись перевагами за рахунок іншого (хазяїна), не завдаючи йому помітної шкоди. Квартирантство — коменсал використовує для оселення організм хазяїна або частину середовища його існування (оселення на поверхні дерев орхідей, деяких олігохет у порожнині двостулкових молюсків). Нахлібництво — використання коменсалом решток їжі хазяїна (інфузорії у шлунку жуйних тварин, які живляться симбіотичними бактеріями). Риба-прилипала, що прикріплюється до шкіри акул, є одночасно і квартирантом, і нахлібником.

Паразитизм — одна з форм співжиття організмів різних видів, з яких один (паразит) живе за рахунок іншого (хазяїна), використовуючи його як джерело живлення та середовище існування. Серед паразитів є представники всіх царств живої природи. Віруси, бактерії, гриби, найпростіші й нематоди є збудниками хвороб рослин, тварин і людини; плоскі, круглі та кільчасті черви, молюски, членистоногі паразитують на і в організмах тварин та людини. Передчасна загибель хазяїна може спричинити також загибель паразита. Пристосування до паразитизму:

• добре розвинена статева система, надзвичайна плодючість (самка людської аскариди продукує до 240 тис. яєць на добу), гермафродитизм (сисуни);

• наявність непрямого розвитку, складного життєвого циклу в паразитів, що мають двох або трьох хазяїв, із статевим розмноженням паразита в остаточному хазяїні, нестатевим або партеногенетичним — у проміжних (для бичачого ціп’яка остаточний хазяїн -— людина, проміжний — велика рогата худоба);

• різноманітні органи фіксації в місцях локалізації (присоски — печінковий сисун, бичачий ціп’як; гачки — свинячий ціп’як);

• товсті оболонки тіла, непроникні для їдких рідин хазяїна;

• відсутність або недорозвиненість певних органів чи систем органів в ендопаразитів (у бичачого ціп’яка відсутні органи травлення, поживні речовини надходять через покриви тіла; редуковані органи чуттів і нервова система);

• анаеробне розщеплення запасних поживних речовин (глікогену) ендопаразитами (ціп’яками, людською аскаридою) в умовах нестачі або повної відсутності кисню.

Життєві форми організмів

Біоморфа — життєва форма, що визначається систематичним становищем видів, їх формами росту та біологічними ритмами (циклічними коливаннями біологічних процесів і явищ). Біоморфи визначають пристосованість організмів до комплексу факторів і зумовлені специфічними умовами їх місцезростання. Характеризуються вони габітусом — своєрідним зовнішнім виглядом, що сформувався в процесі онтогенезу під впливом умов середовища, насамперед ґрунтово-кліматичних.

Морфологічні зміни пов’язані з функціонуванням організму і його органів, що дає можливість особинам оптимально використовувати зовнішнє середовище і пристосовуватись до нього. Отже, функціональність форми та її адаптивний характер — це дві сторони одного й того ж явища.

Першу класифікацію рослин за біоморфами запропонував ще О. Гумбольдт у праці «Ідеї географії рослин», де він виділив 17 основних форм рослин: банани, пальми, деревовидні папороті, орхідеї, мімозові тощо. Вчений виділяв форми на основі фізіономічних ознак, не заглиблюючись в екологічні особливості формування життєвих форм, а тому сюди потрапили й деякі групи нижчих рослин, гриби та лишайники.

Згодом форми і функції рослин були покладені в ряд наступних класифікацій рослинності. Розроблялись численні набори символів для опису таких ознак, як розміри рослини, життєва форма, морфологія, розміри і текстура листя, відсоток покриття. Наприклад, метод, запропонований П’єром Дансеро, описує рослини за допомогою різноманітних фігур.

У 1903 р. датський ботанік Крістен Раункієр запропонував систему класифікації рослин, засновану на розташуванні їх бруньок поновлення, і виявив, що поширення головних виділених ним категорій добре співпадає з розподілом кліматичних зон. Раункієр виділив п’ять основних життєвих форм:

фанерофіти (від грецьк. фанерос — видимий) — рослини, бруньки і кінцеві гони яких призначені для перечікування несприятливих пір року, розміщені на кінчиках гілок високо над землею (дерева, кущі, дерев’янисті багаторічні ліани). Домінують у вологому теплому кліматі, де бруньки не вимагають особливого захисту;

хамефіти (від грецьк. хаме — приземкуватий, карликовий) — зимуючі бруньки поновлення розміщені невисоко над землею (напівкущі з дерев’янистою основою стебла, низькорослі сланкі кущики). Хамефіти найчастіше трапляються в місцях з холодним сухим кліматом;

гемікриптофіти (від грецьк. кріптос — потаємний) — рослини, гони яких з настанням несприятливих умов зимових місяців відмирають до рівня ґрунту (більшість трав’янистих багаторічників). Ця форма характерна для холодних вологих областей;

криптофіти — зимуючі бруньки ще краще захищені від замерзання ї висихання, оскільки вони зовсім заховані в ґрунті (бульбові і кореневищні трави) або на дні водойм. Трапляються також у холодному вологому кліматі;

терофіти (від грецьк. терос — літо) — рослини, які відмирають в несприятливі пори року, вони не мають зимуючих бруньок чи гонів. Поновлюються виключно за рахунок насіння, яке легко витримує сильні морози і посуху. До терофітів належить більшість однорічних рослин, які особливо поширені в пустелях і степах.

Між життєвими формами рослин і типами клімату спостерігається близька відповідність. Фанерофіти домінують над іншими життєвими формами в теплих вологих середовищах, а в помірних і арктичних областях їх заміщають хамефіти, гемікриптофіти і криптофіти. У пустелях домінують терофіти.

Для лісівників прикладне значення має класифікація російського вченого І. Т. Серебрякова, який виділяє в покритонасінних такі життєві форми: дерева, напівдеревні рослини (кущі, кущики, напівкущики), трав’янисті полікарпіки (кореневищні, цибулинні, бульбові, стержнекореневі т. ін.), трав’янисті монокарпіки (багаторічні та дворічні, озимі, що довго вегетують, озимі ефемери, ярі ефемери).

В зооекології життєві форми вирізняють за такими ознаками: особливості розмноження, способи руху або добування їжі, пристосованість до різних екологічних ніш, ярусів тощо. Класифікація російського зоолога Д. М. Кашкарова включає такі життєві форми тварин:

I. Плаваючі — чистоводні (нектон, планктон, бентос); напівводні (пірнаючі, непірнаючі); тварини, що добувають їжу лише з води.

II. Риючі — абсолютні землериї (усе життя проводять під землею); відносно землерийні (виходять на поверхню землі).

III. Наземні — тварини, що не будують нір (бігаючі, стрибаючі, плазуючі); тварини, що роблять нори (бігаючі, стрибаючі, плазуючі); тварини скель.

IV. Деревні лазячі — тварини, що іноді злізають з дерев; тварини, що тільки лазять по деревах.

V. Повітряні форми — тварини, що добувають їжу в повітрі.

Життєві форми, домінуючи в тому чи іншому середовищі, є своєрідними індикаторами середовища. Кущі і кущики, наприклад, займають у лісовій екосистемі яруси з низьким рівнем інсоляцій.